Новини

25 травня 2017 року в палаці Тарновських в Качанівці відбулася зустріч керівників Прилуцького району з обдарованою молоддю Прилуччини – переможцями обласних та Всеукраїнських учнівських предметних олімпіад, інтелектуальних, творчих конкурсів та спортивних змагань.

29 квітня 2017 року відбулася презентація виставки рукотворних килимів Степана Ганжі в Лицарській залі палацу Тарновських в Качанівці на відзначення 75-річчя від дня народження митця на основі фондової колекції Дирекції художніх виставок України. Виставка експонуватиметься до 30 червня 2017 року.

28 квітня 2017 року відбулася презентація виставки "Народні ікони ХІХ – початку ХХ століття" у виставковій залі палацу Тарновських в Качанівці на основі фондової колекції "НІКЗ Гетьманська столиця". Виставка експонуватиметься до 26 грудня 2017 року.

5 березня 2017 року в Національному історико-культурному заповіднику "Качанівка" відкрилася виставка живопису "Грані жіночності" на основі фондової колекції Дирекції художніх виставок Міністерства культури України на відзначення 203-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка.

15 жовтня 2016 року в заповіднику розгорнуто виставку творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва "Качанівські етюди" (ІІІ сезон) учнів Дитячої школи мистецтв м.Обухів та випускників Київської академії мистецтв.

14-15 вересня 2016 року в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» було проведено V Качанівські наукові читання на тему: «Палацово-паркові комплекси України: вивчення, охорона, збереження та використання».

День відкритих дверей - Наказ по заповіднику

Наші друзі
Батурин - "Гетьманська столиця" Всеукраїнський клуб з історії

Всі публікації.

М.В.Тарновський

Щось таки в тих Тарновських є!

Про Качанівку та її господарів написано багато. Всім добре відомі постаті Григорія Степановича, Василя Васильовича Тарновського – старшого та В.В.Тарновського - молодшого. Та варто згадати і ще одного представника з цієї родини. Це Михайло Володимирович Тарновський - племінник Василя Васильовича Тарновського - молодшого. Саме він є автором блискучої публікації про Качанівку в журналі «Столица и усадьба» за 1915рік. Завдяки його спогадам дізнаємось про господарів Качанівки, їх характери, смаки, спілкування з відомими особистостями та про традиції садиби.

Десятки років Михайло Володимирович присвятив цим дослідженням. До нас дійшла лише частина його доробку, та й то завдяки його дружині, яка в нелегкі часи завжди з собою носила валізу з паперами чоловіка. А далі зберігачем сімейних реліквій стала його донька Ірина Михайлівна Тарновська. Саме завдяки їй вийшов спеціальний випуск, присвячений родині Тарновських, були передані фото з сімейного архіву.

Народився Михайло Володимирович Тарновський 1 січня 1865 року у маєтку Качанівка Чернігівської губернії. Його батько, Володимир Васильович (1840—1921), був молодшим братом відомого колекціонера та мецената, В.В.Тарновського - молодшого. Мати, Надія Михайлівна (1843-1933), донька Полтавського громадського діяча та мецената Михайла Андрійовича Білухи - Кохановського. Дитинство пройшло у Качанівці, потім навчання в Київському, пізніше в Московському реальному училищі. Довгий час перебував за кордоном, зокрема, в Швейцарії, де, вірогідно і здобув вищу освіту. Як і всі представники славетного роду Тарновських, був людиною освіченою, вільно володів п’ятьма мовами, всебічно обдарованою, займався живописом, писав вірші, гарний белетрист і дослідник. До того ж, зі спогадів Ірини Михайлівни, був дуже добрим батьком. Це є доказом неординарності, обдарованості та багатогранності. На підтвердження цього свідчить і професійне захоплення фотографією. Його роботи займали призові місця на вітчизняних та міжнародних фотовиставках. Саме завдяки Михайлу Володимировичу маємо унікальні знімки Качанівської садиби, її власників, інтер’єрів палацу. Деякі з його робіт донині зберігаються у запасниках художніх музеїв України. А ще В.М.Тарновський був держслужбовцем високого рангу—чиновником з особливих доручень при Київському генерал-губернаторові. Свідчення про це є в матеріалах Музею історії Києва за 1913 рік.

Перечитуючи записи Михайла Володимировича крізь рядки постає постать великого дослідника та мемуариста. Описуючи певні події, він дотримується принципу об’єктивності та достовірності, тобто висвітлює ті факти, учасником яких був особисто. Будь-яке припущення чи гіпотезу намагався будувати на основі документальних свідчень. В кожній розповіді зберігається тепло життя завдяки численним деталям живого, безпосереднього спілкування з тими, про кого йде мова. Попри природну м’якість, автор в інтересах істини говорив усю правду, безвідносно до того, хто перед ним - великий поет України чи просто селянин. Тож не дивно, що Володимир Михайлович спілкувався, зустрічався та вів листування з багатьма відомими людьми. На листках його записника фігурують прізвища П.Г.Тичини, М.Т.Рильського, М.Є.Корнійчука, М.А.Прахова, С.І.Андрієвського, Пирогова, Бажана... І зараз майже всі історики, літератори, ті, хто пише про Тарновських, спираються на статті та рукописи М.В.Тарновського.

Прожив Михайло Володимирович довге життя. На його долю випали і буремні роки революції, і жахіття війни. Помер під час німецької окупації в 1943 році. Похоронений на Лук’янівському меморіальному музеї-кладовищі.

Донька, Ірина Михайлівна Тарновська, живе нині у Києві та є віце - предводителем Київських дворянських зборів. Мені пощастило познайомитись з цією жінкою. Жвава, енергійна, освічена, інтелігентна, з гарним почуттям гумору, гостинна - ось такою постала вона переді мною. Ірина Михайлівна комунікабельна, то ж спілкуватись з нею одне задоволення. З її розповідей стає зрозуміло, що вона дуже цінує пам’ять родини Тарновських, збирає різні публікації, статті, історичні довідки, та все те, де хоча б трохи згадується про її родину. Приймає активну участь в наукових конференціях, презентаціях та семінарах, спілкується із журналістами. В такий спосіб Ірина Михайлівна сформувала свій сімейний архів. Звісно, мала і свої родинні реліквії. Значну частину цього цінного скарбу передала до Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського.

Ірина Михайлівна охоче ділиться своїми спогадами. Тому я звернулася до неї з проханням розповісти про свій життєвий шлях. Невдовзі ми отримали від неї листа. Перечитували листа з великим задоволенням. Бо життя цієї жінки було нелегким, але разом з тим насиченим і цікавим.

Її аристократична родина в один момент стала забутою. Після смерті батька, Михайла Володимировича, стало ще гірше. Як пише Ірина Михайлівна «…із самого дитинства, коли почала я себе усвідомлювати, головним було почуття голоду та бідності, які супроводжували мене аж до кінця 1959 року, коли пішла сама працювати. Мати, щоб хоч якось вижити, бралась за різну роботу. Працювала хатньою робітницею, прибиральницею, санітаркою, прала білизну у чужих людей». Допомоги чекати не було звідки. Жили у напівпідвальному приміщенні, у кімнаті 13 м2 без зручностей та гасовою лампою. Електрику провели аж у 1953 році. Коли йшов дощ, то крізь цеглини просочувалась вода. Із меблів була шафка (гірка) червоного дерева, єдине, що вціліло та металеве ліжко.

У 1944 році маленька Ірина пішла у перший клас середньої жіночої школи №50, яку закінчила у 1954 році з двома четвірками. В 11 років отримала у школі, із-за бідності, відріз кашеміру на шкільну форму, розкроїла у магазині «Тканини», пошила сама, і носила її кілька років. Машинку «Зінгер», яка ще належала її бабусі, Надії Михайлівні, зберегла мама, на ній і вчилася шиттю. До речі, користується нею і зараз, хоча їй вже майже 150 років! В дитинстві дуже багато читала: художню літературу, класику, науково – популярні видання…. Після школи, у 1954 році вступила до Київського політехнічного інституту на факультет хіммашинобудування. На першому ж курсі познайомилась із Трачем Ю.А., за якого згодом і вийшла заміж. У 1959 році закінчила навчання і отримала призначення у конструкторське бюро суднобудівного заводу «Ленінська кузня». Там зарекомендувала себе добросовісним і фаховим спеціалістом. З 1966р. вона ведучий конструктор. На той час мала лише 30 років. На цьому місці роботи пропрацювала до виходу на пенсію.

З самого дитинства і до зрілого віку Ірина Михайлівна займалася спортом. Спочатку була спортивна гімнастика. Заняття проводились у трапезній Михайлівського Золотоверхого монастиря, яка дивом вціліла, коли у 1935 році сам монастир був знищений. Там де був вівтар, висіли кільця та стояв турнік. Одного разу її запросили до басейну і запропонували спробувати стрибнути. Ірина Михайлівна не була б нею, коли б злякалась і відмовилась. Після цього плавання стало її улюбленим заняттям. Брала участь у різних спортивних змаганнях, їздила від вузу у Москву на першість СРСР. Має дуже багато різних нагород, кубків, медалей. До того ж гарно володіє стрілецькою зброєю (гвинтівка, пістолет Макарова, вінчестер). Навіть за два місяці до пенсії востаннє брала участь у змаганнях у Центральному міському тирі. В неї на все вистачало часу, і на спорт, і на сім’ю, і на роботу. Здала кандидатський мінімум з англійської мови та діалектики та з історичного матеріалізму при Академії Наук УРСР (протоколи №330 та №566 за червень 1966 р.). Була можливість вступити до аспірантури, та як згадує Ірина Михайлівна, «…а все та ж бідність». До речі, володіє трьома мовами. Ось що значать гени.

Лише у 1988 році змогла, нарешті, розкрити свою приналежність до дворянського роду Тарновських, коли вперше відвідала Качанівку з екскурсією професорського – викладацького складу КПІ, де на той час, працював її син, після закінчення материного ж факультету КПІ. З ними приїхала знімальна група з режисером Київської кіностудії хроніко – документальних фільмів. Тоді ж вийшов на екран дуже гострий фільм «День поминовения». В ньому історик Проценко Людмила Андріївна розповіла про величезні заслуги родини Тарновських у розвитку суспільства, культури, меценатства, їхньої безкорисної допомоги цілій когорті видатних особистостей 18—19 ст., і як вшановується їх пам’ять сьогодні. Фільм мав величезний резонанс. Качанівкою почали цікавитись, багато писати, піднімались архівні матеріали. З 1998 року разом з внучатими племінницями, правнуками Василя Васильовича Тарновського (молодшого) було засноване Міжнародне товариство «Друзі Качанівки». Щоб зрушити справу з мертвої точки, довелося немало оббити бюрократичних порогів та постукати не в одні двері. Та все виявилося марним, в нашій країні не так просто щось зробити. Крім величезних коштів неясні були і терміни вирішення питання. До роботи взялися закордонні нащадки з Англії. Там за тиждень та один фунт усі документи були готові! Ось так спільними зусиллями виникло товариство. Коли Качанівку на початку 2000р. намагалися перевести з Держбюджету до Чернігівського обласного, який сам ледь животів, Ірина Михайлівна особисто зустрічалася з впливовими людьми, писала листи до Прем’єр Міністра, Міністерства культури, була у Верховній Раді у Голови комітету з культури та духовності. На щастя, ця праця не була марною, у лютому 2001 року Президент України Л.Д.Кучма підписав Указ про надання Державному історико – культурному заповіднику «Качанівка» статусу - Національний.

З 1993 року Тарновська віце – предводитель Київського дворянського зібрання. Всюди, де тільки є нагода, розповідає про суть дворянства, його внесок у історію держави, про поняття лицарської честі, гідності, почуття патріотизму.

Через рік Ірина Михайлівна святкуватиме черговий ювілей - 80–ти річчя. Та не зважаючи на свій вік, сповнена оптимізмом та енергією. Щоб не сидіти без діла, більше п’ятнадцяти років займається вишиванням. У квартирі висить більше сорока її картин. Я особисто бачила їх, різножанрові, у чорно – білих кольорах. Ну дуже гарні. Крім того, вишиває серветки, рушники. Багато роздаровує племінникам, друзям, дещо подарувала своїй далекій родичці Олені Павлівні Скоропадській. Має ще і не закінчені роботи. Як і колись, багато читає. На жаль, тяжко хворіє її чоловік, і теж потребує її догляду та допомоги. То дай, Боже, їй сили та здоров’я триматися далі.

Ось така вона, остання представниця козацької гілки роду Тарновських. Вольова, смілива, рішуча, має гострий розум, готова відгукнутися та допомогти будь—якої миті. Та й немає нічого дивного, адже її пращури родини Тарновських були саме такими. А гени мають властивість передаватись. Ця родина завжди відзначалась цінною рисою - бути творцями, які протягом всього свого життя збирали духовні та матеріальні цінності. Завдяки невтомним турботам господарів, наша Качанівка набула слави культурного центру та перетворилась на одну з найчудовіших садиб України. А після знайомства з Іриною Михайлівною додам: «Щось таки в тих Тарновських є!»

Л.І.Клочко, Старший науковий співробітник НІКЗ «Качанівка».

Щиро вдячний за підтримку при створенні сайту:
Endels реєстрація в ВЕБ Колектив НІКЗ 'Качанівка' Михайло Русаков КтоНаНовенького
Если изображения не видно, обновите страницу
карта маршрутів
на головну сторінку Книга для гостей про сайт, автора та ін..
Яндекс.Метрика Счетчик тИЦ и PR НІКЗ Качанівка, НИКЗ Качановка, сайт Качановка, палац Качанівка, заповідник Качанівка, заповедник Качановка, Тарновський, Буренко, kachanovka, Черниговской области, Ичнянского района